Уайльд Оскар
Хлопчик-зірка
Якось двоє
бідних Лісорубів верталися додому, продираючись через великий сосновий ліс.
Була зимова ніч, стояв пекучий мороз. Сніг товстою ковдрою покривав землю й
гілля дерев, і коли Лісоруби продиралися крізь хащі, навкруги, потріскуючи,
ламались перемерзлі галузки, а коли вони підійшли до Гірського Водоспаду, то
побачили, що він нерухомо завис, бо його поцілувала Крижана Королева.
Був такий холод,
що навіть звірі й пташки не знали, як його перебути.
— Брр! —
прогарчав Вовк і застрибав між кущів, підібгавши хвоста. — Жахлива погода! Не
розумію, куди тільки уряд дивиться.
—
Віть-віть-віть! — прощебетали зелені Коноплянки. — Наша старенька Земля вмерла,
і її нарядили в білий саван.
— Земля
готується до весілля, а це її весільне вбрання, — протуркотіла одна Горлиця
іншій. Їхні маленькі рожеві ніжки зовсім задубіли від холоду, проте вони
вважали своїм обов'язком дотримуватись романтичного погляду на становище.
— Дурниці! —
прогарчав Вовк. Кажу вам, що в усьому винен уряд, а як не повірите мені, я вас
поїм. — Вовк завжди мислив тверезо і завжди мав напохваті переконливі
аргументи.
— Ну, а щодо
мене, — промовив Дятел, що був природжений філософ, — то мені не треба ніяких
теорій. Якщо річ є така, то така вона і є, а зараз страшенно холодно.
Було й справді
страшенно холодно. Малі Білочки, що жили в дуплі високої ялини, безперестану
терли одна одній носика, щоб зігрітись, а Кролі поскручувалися клубочками в своїх
норах і не наважувалися навіть носа вистромити надвір. Тільки великі рогаті
сови — єдині серед лісових мешканців, — були, здавалось, задоволені. Пір'я на
них геть задерев'яніло від інею, проте їм до цього було зовсім байдуже: вони
тільки лупили свої великі жовті очі й перегукувалися одна з однією через весь
ліс:
— У-гу! У-гу!
У-гу! У-гу! Яка чудова зараз погода!
А двоє Лісорубів
усе йшли та йшли, сердито похукуючи на задерев'янілі пальці та шурхаючи своїми
здоровенними, підбитими залізом чобітьми по зледенілому снігу. Раз вони були
провалилися в глибоку заметену яму і вилізли звідти білі, мов мірошники, що
стоять біля коша, коли сиплеться борошно; а то були посковзнулися на твердому й
гладенькому льоду замерзлого болота, і в'язки хмизу повипадали з їхніх рук і
порозсипалися, тож їм довелося знову складати і зв'язувати їх; а ще раз їм
здалося, що вони заблукали, і їх охопив великий жах, бо вони знали, яка
жорстока Крижана Королева з тими, що засинають у її обіймах. Але вони
помолилися Святому Мартінові, під чиїм заступництвом перебувають усі
мандрівники, і вернулися по своїх слідах назад, а потім ішли, дуже пильнуючи, і
зрештою вийшли на узлісся і звідти побачили внизу долину й вогні рідного села.
Вони дуже
зраділи, що небезпека минула, і голосно засміялись, і Земля здалася їм тепер
срібною квіткою, а Місяць — квіткою золотою.
Але,
посміявшись, вони знову посмутніли, бо згадали свої злидні і один з них сказав
другому:
— І чого це ми
так зраділи? Життя гарне тільки для багатих, а не для таких, як ми з тобою.
Краще б ми замерзли в лісі або дикі звірі нас порозривали.
— То правда, —
відповів його товариш. — Одним дано багато, а іншим майже нічого.
Несправедливість панує в світі: радощі вона дарує небагатьом, зате горе вділяє
щедрою рукою.
Але поки вони отак
нарікали на свою злиденну долю, трапилося щось дуже дивне: прекрасна,
надзвичайно яскрава зірка впала з неба. Вoнa ковзнула небосхилом поміж іншими
зірками, і коли вражені Лісоруби повели за нею очима, їм здалося, ніби вона
впала зразу ж за кущами верболозу, за овечим загоном, лише за кільканадцять
кроків від них.
— Ого! То
неабиякий шмат золота, треба його знайти! — разом вигукнули вони й кинулися до
того місця — так захотілося їм золота.
Та один з них
біг швидше за товариша, випередив його, продерся крізь верболіз... І що ж він
побачив? На білому снігу справді сяяла золотом якась річ. Лісоруб підбіг,
нагнувся, взяв ту річ і побачив, що тримає в руках згорнутий плат із золотої
тканини, дивовижно вишитий зірками. І він крикнув товаришеві, що знайшов скарб,
який упав з неба, а коли той теж підбіг, вони присіли на снігу й почали
розгортати плащ, щоб поділитися золотом. Та ба! В складках плаща вони не
знайшли ні золота, ні срібла, ні взагалі будь-якого скарбу, а тільки мале
дитинча, яке лежало і спало...
І тоді один
Лісоруб сказав другому:
— Оце такий
кінець нашим великим сподіванням. Немає нам з тобою щастя, бо хіба принесе
щастя бідному дитина? Покиньмо його краще тут і ходімо своєю дорогою: адже ми
люди бідні, дітей у нас і своїх досить, і не можемо ми відривати їм кусень
хліба від рота, щоб дати чужому.
Але товариш його
відповів:
— Ні, то було б
лихе діло — залишити дитину, щоб вона замерзала тут на снігу, і хоч я бідар, як
і ти, і ротів у мене своїх повно вдома, і в горшках порожньо, я все ж візьму
його до себе, — якось виглядимо удвох з дружиною.
І він обережно
взяв дитинча на руки, вкутав його в плащ, щоб не замерзло на лютому холоді, і
почвалав з горба в село, а товариш його, ідучи поруч, все дивувався подумки з
такої його дурості та м'якосердя.
А коли вони
дійшли до села, товариш сказав йому:
Ти взяв собі
дитину, то віддай мені плаща, адже треба поділитися тим, що вдвох знайшли.
Але той
відповів:
— Ні, не дам, бо
цей плащ ні мій, ні твій, а цієї дитини, — і, побажавши йому доброго здоров'я, підійшов
до своєї хати й постукав у двері.
Коли дружина
відчинила двері й побачила, що це її чоловік вернувся живий-здоровий, вона
обняла його, поцілувала, допомогла зняти з плечей важку в'язку хмизу, обмела
йому сніг з чобіт і запросила до хати.
Але він сказав
їй:
— Я знайшов щось
у лісі і приніс тобі, щоб ти подбала про нього, — і не переступив порога.
— Що ж це таке?
— вигукнула дружина. — Покажи хутчій, бо хата в нас гола, і нам стілько всього
треба.
І тоді він
розгорнув плащ і показав їй дитинча, що спало.
— Ох, чоловіче
добрий! — промимрила вона. — Та хіба в нас своїх дітей мало, що ти надумав
принести до хати ще й підкидька? А може, воно принесе нам нещастя? Та й як же
нам виглядіти його? — і вона дуже розгнівалася на чоловіка.
— Ні, ти послухай,
це ж не звичайне дитя, а Дитя-зірка, — заперечив чоловік і розповів дружині
дивну історію про те, як він знайшов дитину.
Але це її не
заспокоїло і вона стала глузувати з чоловіка, лаяти його й кричати:
— Своїм дітям он
не вистачає хліба, а ти хочеш годувати ще й чуже? А хто потурбується за нас?
Хто нас нагодує?
— Ну, жінко, та
бог навіть за горобців турбується і дає їм харч, — відповів чоловік.
— А мало їх гине
взимку з голоду? — спитала дружина. — Чи, може, зараз не зима?
І чоловік нічого
не відповів, але й не переступив порога.
А тут із лісу
потяг пекучий вітер і залетів крізь відчинені двері до хати; дружина
здригнулась і сказала чоловікові:
— Може, ти
зачиниш двері? Вітер завіває аж у хату, і я вже змерзла.
— А хіба не
вічний холод у тій хаті, де люди з кам'яними серцями? — запитав чоловік.
Але дружина не
відповіла ні слова, тільки ближче підсунулась до вогнища.
Та через деякий
час вона повернулась і глянула на чоловіка, і очі її були повні сліз. Тоді він
швидко ввійшов до хати і поклав їй дитя на руки. А вона поцілувала його й
поклала на ліжечко поруч із найменшою своєю дитиною. А вранці наступного дня
Лісоруб узяв дивовижний золотий плащ і заховав його у велику скриню, а дружина
зняла з шиї дитини бурштинове намисто і теж поклала в скриню.
Отож Дитя-зірка
росло й виховувалося вкупі з дітьми Лісоруба, їло і пило з ними за одним столом
і гралося разом з ними. І з року в рік хлопчик гарнішав і гарнішав, а жителі
села тільки дивувалися його красі, тому що всі вони були смуглолиці й чорняві,
а цей мав личко біле й ніжне, мов вирізьблене із слонової кістки, і золоті
кучері — як пелюстки нарциса, і губи — як пелюстки червоної троянди, і очі — як
фіалки, що дивляться в чисту воду струмка. І він стрункий, немов квітка в полі,
де не ступала нога косаря.
Проте ця врода
обернулася йому на шкоду, бо виростав він гордий, себелюбний і жорстокий.
Дітьми Лісоруба і всіма іншими сільськими дітьми він гордував, бо ж вони,
мовляв, низького походження, а він — шляхетного роду, адже походить від Зірки.
І він попихав дітьми й називав їх своїми слугами. Він не тільки не мав
співчуття до нужденних, сліпих, калік і всіх скривджених долею, а ще й кидав на
них камінцями та проганяв на шлях, накрикував, щоб вони йшли просити хліба десь
в інше місце і жоден жебрак, крім хіба найвідчайдушнішого, не наважувався
вдруге заходити в те село просити милостиню. Хлопець був ніби заворожений своєю
казковою вродою і насміхався й глузував з нещасних та безпомічних. Себе ж
любив, і часто влітку, коли стояли тихі сонячні дні, він лежав у священиковому
садку біля кринички і посміхався собі з утіхи, милуючись своєю вродою.
Не раз було
Лісоруб і його дружина дорікали йому, кажучи:
— Ми ж не
вчинили з тобою так, як ти чиниш із тими, що зосталися на світі, мов билинка в
полі, і ні до кого їм прихилитись. І чому ти такий жорстокий з тими, що
потребують співчуття?
Та Хлопчик-зірка
не слухав їх, він тільки стояв понуро та посміхався зневажливо, а потім знову
біг до своїх ровесників і верховодив ними. А ті в усьому слухались його, бо він
був гарний, прудконогий, умів танцювати, співати й грати на сопілці. І хоч би
куди вів їх Хлопчик-зірка, вони стрімголов бігли за ним, і хоч би що наказував
робити, вони все покірливо робили. І коли він виколював кротові очі гострим
шпичаком з очерету, вони реготали, а коли жбурляв камінцями на прокаженого,
вони реготали теж. Так він верховодив ними в усьому, і вони стали такі ж
немилосердні, як і він.
І от якось
проходила селом одна бідна жебрачка. Її одіж була саме лахміття, а з босих ніг,
зранених об гостре каміння шляху, сочилася кров, жаль було дивитися на ту
страдницю. Натомившись, вона сіла під каштаном перепочити.
Та її зобачив
Хлопчик-зірка і сказав своїм товаришам:
— Гляньте! Он
під гарним зеленим каштаном сидить брудна старчиха. Ходімо проженемо її звідти,
бо вона така відразлива, що на неї гидко дивитися.
І він підійшов
до жебрачки ближче і став кидати в неї камінцями та насміхатися, і вона з жахом
дивилася на нього, і не могла відвести погляду. І коли це побачив Лісоруб, що
обтісував колоди на току неподалік, то підбіг і став дорікати йому такими
словами:
— У тебе й
справді кам'яне серце, і не маєш ти милосердя, бо що поганого заподіяла тобі ця
сердешна жінка, що ти знущаєшся з неї?
А Хлопчик-зірка
весь спаленів від гніву, тупнув погою і сказав:
— А хто ти
такий, щоб питати мене, чого я так роблю? Я тобі не син і не повинен коритися
тобі.
— То правда, що
не син, — відповів Лісоруб, — але ж я тебе пожалів, коли знайшов у лісі.
Коли старчиха
почула ці слова, вона тільки скрикнула і зразу зомліла. Тоді Лісоруб підняв її
і відніс до своєї хати, а його дружина почала клопотатися коло неї. І коли та
жінка опритомніла, вони подали їй їсти й пити і просили її заспокоїтися.
Проте жінка не
схотіла ні їсти, ні пити, а тільки спитала Лісоруба:
— Чи правду ти
сказав, що знайшов цього хлопця в лісі? І відтоді минуло десять років, чи не
так?
І Лісоруб
відповів:
— Так, я знайшов
його в лісі, і це справді було десять років тому.
— А які речі
були при ньому тоді, як ти його знайшов? — вигукнула жінка. — Чи не було в
нього часом на шиї бурштинового намиста? І чи не був він закутаний у золотий
плащ із вигаптуваними по ньому зірками?
— Саме так, —
відповів Лісоруб. І він витяг плащ та бурштинове намисто із скрині, де вони
лежали, й показав їх жінці.
І коли вона побачила
ці речі, то заплакала з радощів і сказала:
— Це він, мій
синочок, якого я загубила в лісі. Благаю вас, покличте його негайно, бо я
обійшла весь світ, шукаючи його.
І Лісоруб з
дружиною вийшли надвір, і гукнули Хлопчика-зірку, й сказали йому:
— Іди до хати,
там на тебе чекає твоя мати.
І Хлопчик-зірка,
сповнений великою радістю й подивом, убіг до хати. Та коли побачив ту, що
чекала на нього в хаті, він презирливо зареготав і мовив:
— Ну, а де ж та
моя мати? Я тут не бачу нікого, крім цієї бридкої старчихи.
— Я — твоя мати,
— відповіла йому жінка.
— Ти
збожеволіла, як ти можеш казати таке! — гнівно вигукнув Хлопчик-зірка. — Ніякий
я тобі не син, бо ти — бридка старчиха в лахмітті. Тож тікай звідси, і щоб я
більше не бачив твого бридкого обличчя!
— Не кажи так,
адже ти й справді мій синочок, якого я народила в лісі! — вигукнула вона і,
впавши на коліна, простягла до нього руки. — Грабіжники викрали тебе в мене й
кинули в лісі на сніг, щоб ти замерз, — плачучи, промовляла вона. —Але я тебе
зразу впізнала, щойно побачила тебе, і впізнала ті речі, що були тоді з тобою:
золотий плащ та бурштинове намисто. І я благаю тебе: ходім зі мною, бо я,
шукаючи тебе, обійшла весь світ. Ходім зі мною, мій сину, бо я потребую твоєї
любові.
Та Хлопчик-зірка
навіть не ворухнувся: він наглухо закрив своє серце, щоб її нарікання не
проникли туди, і в тиші, що запала, чути було тільки, як схлипує бідна жінка.
Нарешті
Хлопчик-зірка заговорив, і голос його звучав безжально й презирливо:
— Якщо це
правда, що ти моя мати, — сказав він, — то краще б ти не приходила сюди й не
ганьбила мене, адже я гадав, що моєю матір'ю була Зірка, а не якась старчиха,
як ти кажеш мені. Тому забирайся звідси геть, щоб я тебе більш ніколи не бачив.
— Ой, синочку
мій! — скрикнула жінка. — Невже ти й не поцілуєш мене на прощання? Я ж стільки
натерпілася мук, доки відшукала тебе!
— Нізащо, —
відповів Хлопчнк-зірка, — адже на тебе навіть бридко глянути, і я радніше
поцілую гадюку чи жабу-ропуху, ніж тебе.
Тоді жінка
встала і поплентала, обливаючись гіркими сльозами, до лісу, а Хлопчик-зірка,
побачивши, що вона пішла, зрадів і побіг гратися зі своїми товаришами.
Та тієї ж миті,
як ті зобачили його, вони стали глузувати з нього, кажучи:
— Та ж ти
бридкий, як ропуха, і відразливий, як гадюка! Тікай звідси геть, бо нам гидко
гратися разом з такою потворою, як ти. — І вони прогнали його з садка.
Тоді
Хлопчик-зірка задумався і промовив сам до себе:
— Що це вони
кажуть? Ану піду я до кринички й погляну на себе в воду, і вона скаже мені, що
я гарний.
І вій пішов до
кринички і глянув у воду, але що ж він побачив! Обличчям він став схожий на
жабу, а тіло його вкрилось лускою, як у гадюки. І він кинувся обличчям у траву
і заридав, а потім сказав собі:
— Це, певне,
така мені кара за мій гріх. Адже я відмовився від рідної матері й прогнав її
геть, я посоромився її і вчинив жорстоко з нею. Тепер я піду й шукатиму її по
всьому світу і не знатиму спочинку доти, доки не знайду її.
І тут до нього
підійшла найменша донька Лісорубова, і поклала йому руку на плече і мовила:
— Чи ж то
найбільше горе — втратити свою вроду? Все одно залишайся з нами, і я ніколи не
дражнитиму тебе.
А він їй
відповів:
— Ні, я жорстоко
повівся з моєю матір'ю і на покару за це мені послано це нещастя. Тому я мушу
йти звідси і блукати по світу доти, доки знайду свою матір і виблагаю в неї
пробачення.
І він схопився й
побіг до лісу, гукаючи матір, щоб вернулась, але нізвідки не чув відповіді.
Цілий день він ходив і гукав по лісу, а коли зайшло сонце, ліг спати на купу
листя, і всі пташки та звірі повтікали від нього, бо пам'ятали його
жорстокість. І вій спав один-однісінький, тільки ропуха збоку лупала на нього
очима та гадюка повільно проповзла біля нього.
А вранці він
прокинувся, зірвав кілька кислих ягід з дерева, з'їв їх і пішов далі безмежним
лісом, умиваючись гіркими сльозами. І кого тільки зустрічав дорогою, всіх
запитував, чи не бачили його матері.
Він запитав
Крота:
— Ти риєш нори
під землею. Скажи мені, чи не бачив ти там моєї матері?
А Кріт йому
відповів:
— Ти виколов
мені очі. Як же я можу бачити?
Тоді він запитав
у Коноплянки:
— Ти літаєш
понад самими вершечками найвищих дерев і можеш бачити весь світ. Скажи, чи не
бачила ти моєї матері?
А Коноплянка
відповіла йому:
— Як же я можу
літати, коли ти заради втіхи попідрізав мені крила?
І малу Білочку,
що самотою жила в дуплі ялини, він спитав:
— Скажи, де моя
матір?
А Білочка
відповіла:
— Ти вбив мою
матір. Шукаєш свою, щоб і її вбити?
І Хлопчик-зірка
похилив голову, заплакав і став просити пробачення у всіх божих створінь та все
йшов і йшов далі лісом, шукаючи тієї старчихи. А на третій день, пройшовши весь
ліс, він вибрів на узлісся і спустився в долину.
І коли він
проходив селами, діти дражнили його й кидали на нього камінцями, а селяни,
боячись, щоб від нього не пішла на зерно яка зараза, не пускали його навіть до
клуні ночувати, наказуючи наймитам гнати його геть, і не було жодної людини,
яка б зглянулася на нього. Не доводилося йому ні від кого чути й про бідну старчиху,
свою матір, хоч блукав він по світу вже довгих три роки і не раз, бувало, йому
ввижалося, ніби то вона пішла поперед нього битим шляхом, і він кидався
доганяти й гукав її, до крові збиваючи свої босі ноги об гостре каміння. Але
він ніколи не міг наздогнати її, а люди, які жили при шляху, казали йому, що їм
ніколи не доводилося бачити таку чи схожу на неї жінку і ще й потішалися з його
горя.
Отак три роки
блукав він по світу і ніде ніколи не зустрів ні любові, ні доброзичливості, ані
милосердя; весь світ повівся з ним так само жорстоко, як він чинив у дні своєї
гордині.
І от одного разу
надвечір підійшов до брами міста, що лежало на березі річки за міцним муром, і
хоч він ледве волік натруджені ноги, а все ж вирішив зайти в місто. Проте
вояки, що стояли перед брамою на чатах, схрестили свої алебарди і грубо гукнули
йому:
— Що тобі треба
в нашому місті?
— Я шукаю свою
матір, — відповів він, — і благаю вас: пустіть мене до міста, бо, може, вона
саме тут.
Та вояки тільки
взяли його на глузи, а один з них, трясучи чорною бородою, поставив перед ним
свого щита й закричав:
— Слово честі,
твоя мати не дуже зрадіє, коли побачить тебе, адже ти гидший від ропухи з
болота чи від гадюки, що повзає в баговинні. Йди геть звідси! Геть же! Твоєї
матері нема в нашому місті.
А другий, той,
що тримав жовтого прапора в руці, запитав його:
— А хто твоя
мати і чому ти розшукуєш її?
І він відповів:
— Моя мати так
само, як і я, просить хліба, а я завдав їй страшної образи, тож благаю вас:
пропустіть мене, щоб я міг випросити в неї пробачення, якщо вона живе в цьому
місті.
Але вони не
захотіли пропустити його і почали колоти своїми списами.
І коли він,
плачучи, повернув назад до брами, підійшов чоловік в обладунку, прикрашеному
золотими квітами, і в шоломі з крилатим левом замість гребеня і запитав у
варти, хто це просив дозволу зайти до міста. І вони відповіли йому:
— То якийсь
жебрак і син жебрачки, і ми його прогнали геть.
— І дарма, —
засміявся той, — а ми продамо цю потвору в рабство, і ціна за нього буде така: вартість
келиха солодкого вина.
А в цей час мимо
йшов якийсь страшний і лихий з лиця дідуган, і, почувши ці слова, сказав:
— Я заплачу за
нього цю ціну. — І, заплативши гроші, взяв Хлопчика-зірку за руку й повів його
до міста.
Вони пройшли
багато вулиць і підійшли, нарешті, до хвіртки в стіні, затіненій гранатовим
деревом. Дідуган торкнувся до хвіртки своїм яшмовим перснем, і хвіртка
відчинилася, і вони спустилися по п'яти бронзових східцях до саду, де цвіли
чорні маки й стояли зелені полив'яні глечики.
Тут дідуган
витяг із свого тюрбана мережаний шовковий шарф, зав'язав ним очі
Хлончикові-зірці й повів його кудись, підштовхуючи поперед себе. А коли він
зняв пов'язку з його очей, Хлопчик-зірка побачив, що опинився в підземній
в'язниці, яка освітлювалася ліхтарем, почепленим на гаку.
І дідуган поклав
перед ним на дощечці скибку цвілого хліба й сказав: «Їж», і поставив кухлик із
солонуватою водою і сказав: «Пий». І коли Хлопчик-зірка поїв і попив, дідуган
вийшов, замкнувши за собою двері й закріпивши їх залізним ланцюгом.
А наступпого
ранку дідуган, що був насправді найпідступнішим із чаклунів Лівії і навчився
свого мистецтва в іншого чаклуна, який жив на березі Нілу, увійшов до в'язниці,
глянув похмуро на Хлопчика-зірку і сказав:
— У тім лісі, що
неподалік від брами цього міста Гяурів, сховано три золоті монети: з білого
золота, з жовтого золота і з червоного золота. Сьогодні ти мусиш принести мені
монету з білого золота, а коли не принесеш, одержиш сто канчуків по спині. І
поспішай якнайшвидше, а ввечері я чекатиму на тебе біля хвіртки мого саду.
Гляди ж принеси біле золото, а то погано тобі буде, бо ти — мій раб і я
заплатив за тебе ціну келиха солодкого вина. — І він знову запнув
Хлопчнкові-зірці очі мережаним шовковим шарфом і вивів його з будинку в сад, де
росли чорні маки, і, примусивши піднятись на п'ять бронзових східців, відчинив
хвіртку своїм яшмовим перснем і виштовхнув його на вулицю.
І Хлопчик-зірка
вийшов з міста й підійшов до лісу, про який казав йому Чаклун.
А треба сказати,
що віддалік цей ліс милував око — здавалося, що в ньому повно співучих пташок
та запашних квітів, і Хлопчик-зірка з радістю зайшов у нього. Та мало втіхи
зазнав він у тому лісі, бо хоч би де він ступив, скрізь перед ним уставали
батоги шипшини з колючими шпичаками, і вогнем обпікала жалка кропива, і будяки
кололи його своїми гострими, як кинджали, колючками, і Хлопчик-зірка набрався
муки. До того ж він ніде не міг знайти монету з білого золота, про яку говорив
йому Чаклун, хоч і шукав її від ранку до полудня і від полудня до заходу сонця.
А коли стало заходити сонце, він повернув додому, вмиваючись гіркими слізьми,
бо знав, яка на нього чекає кара.
Та коли він уже
виходив на узлісся, з хащів до нього долинув крик — здавалося, хтось кличе на
допомогу. Забувши про своє горе, він побіг на той крик і побачив мале Зайченя,
що потрапило в пастку якогось мисливця.
І Хлопчик-зірка
зглянувся на бідне Зайченя і звільнив його, промовивши до нього:
— Сам я
всього-на-всього раб, але тобі я подарую волю.
А Зайченя
відповіло йому так:
— Ти й справді
подарував мені волю, а от чим я тобі за це віддячу?
І Хлопчик-зірка
сказав йому:
— Я шукаю монету
з білого золота, але ніде не можу її знайти, і коли я не принесу її моєму
господарю, він мене дуже битиме.
— Іди за мною, —
сказало йому Зайченя, — і я заведу тебе туди, куди тобі треба, бо я знаю, де
захована ця монета і навіщо.
Тоді
Хлопчик-зірка пішов за Зайченям і — о радість! В дуплі великого дуба побачив
монету з білого золота, яку він шукав.
Сповнений
безмежної радості, він схопив монету і сказав Зайченяті:
— За послугу,
яку я тобі зробив, ти мені віддячив у багато разів більшою, і за мою добрість
відплатив ти мені сторицею.
— Ні, —
відповіло Зайченя, — як ти вчинив зі мною, так я вчинив з тобою, — і швидко
поскакало геть, а Хлопчик-зірка пішов до міста.
Тепер слід
сказати, що біля міської брами сидів прокажений. Його обличчя закривав сірий
полотняний каптур і його очі палали в прорізах, мов жарини, і коли він помітив
Хлопчика-зірку, що підходив до брами, він ударив у свою дерев'яну миску і
задзвонив у свій дзвінок, гукнувши йому так:
— Дай мені
монетку, а то я помру з голоду. Адже мене вигнали з міста і ніхто не змилується
наді мною.
— Як жаль! —
вигукнув Хлопчик-зірка. — У мене тільки одна монета в гаманці, і коли я не
принесу її моєму господарю, він мене страшно битиме, бо я його раб.
Та прокажений
благав його доти, доки Хлопчик-зірка змилувався над ним і віддав йому монету з
білого золота.
А коли він
прийшов до будинку Чаклуна, той відчинив хвіртку, і впустив його в сад, і запитав
його:
— Ти приніс
монету з білого золота?
І Хлопчик-зірка
відповів:
— Ні, не приніс.
Тоді Чаклун
накинувся на нього, і побив, і поставив перед ним порожню дощечку й сказав:
«Їж», а потім поставив порожнього кухлика й сказав: «Пий» і знову кинув його в
підземелля.
А вранці Чаклун
прийшов і сказав:
— Якщо сьогодні
ти не принесеш мені монети з жовтого золота, то навіки залишишся моїм рабом і
одержиш триста канчуків по спині.
І пішов знову
Хлопчик-зірка до лісу і цілісінький день шукав монету з жовтого золота, проте
ніде не міг її знайти. А коли стало заходити сонце, він сів на землю й
заплакав, і коли він плакав, прибігло до нього те саме Зайченя, яке
Хлопчик-зірка визволив із пастки. І запитало його Зайченя:
— Чого ти
плачеш? І що ти шукаєш у лісі?
І відповів йому
Хлопчик-зірка:
— Я шукаю монету
з жовтого золота, яка десь тут захована, і коли я її не знайду, мій господар
поб'є мене і я навіки зостанусь у нього в рабстві.
— Іди за мною, —
сказало Зайченя і побігло лісом, аж доки прибігло до озерця. А на дні цього
озерця лежала монета з жовтого золота.
— Як я тобі
віддячу за це? — сказав Хлопчик-зірка. — Це ж удруге ти виручаєш мене з біди.
— Ну то й що,
зате ти перший зглянувся на мене, — сказало Зайченя і швидко побігло геть.
А Хлопчик-зірка
взяв монету з жовтого золота, поклав її в гаманець і хутко пішов назад до
міста. Але прокажений знову побачив його, вибіг йому назустріч, упав на коліна
й закричав:
— Дай мені
монету, а то я помру з голоду.
І Хлопчик-зірка
відповів йому:
— У мене в гаманці
тільки одна монета з жовтого золота, і якщо я не принесу її моєму господарю,
він поб'є мене і я зостанусь навіки у нього в рабстві.
Але прокажений
так благав його, що Хлопчик-зірка пожалів його й віддав йому монету з жовтого
золота.
А коли він підійшов
до будинку Чаклуна, той відчинив хвіртку, впустив його в сад і запитав:
— Ти приніс
монету з жовтого золота?
І Хлопчик-зірка
відповів:
— Ні, не приніс.
Тоді Чаклун
накинувся на нього, і побив його, і закував його в кайдани, і знову кинув до
підземелля.
А наступного дня
вранці Чаклун прийшов до нього і сказав:
— Якщо ти
сьогодні принесеш мені монету з червоного золота, я відпущу тебе на волю, а
якщо не принесеш, я тебе вб'ю.
І пішов
Хлопчик-зірка до лісу, і цілісінький день шукав монету з червоного золота,
проте ніде не міг її знайти. А надвечір він сів на землю й заплакав, і коли він
плакав, прибігло до нього Зайченя.
І Зайченя
сказало йому:
— Монета з
червоного золота, яку ти шукаєш, лежить у печері, що позад тебе. Тож не плач, а
радій.
— Як же я тобі
віддячу за це? — вигукнув Хлопчик-зірка. — Гай, гай! Це ти ж втретє виручаєш
мене.
— Але ти перший
зглянувся на мене, — відповіло йому Зайченя і швидко побігло собі геть.
А Хлопчик-зірка
зайшов у печеру і в найдальшому кутку її побачив монету з червоного золота. Він
поклав її у свій гаманець і вирушив хутчій до міста. А прокажений, побачивши
його, став посеред дороги і закричав, благаючи його:
— Віддай мені
монету з червоного золота, а то я помру! — І Хлопчик-зірка знову пожалів його й
віддав йому монету з червоного золота, сказавши:
— Твоя біда
гірша, ніж моя.
Але серце його
стислося з туги, бо він знав, яка лиха доля на нього чекає.
Та диво дивне!
Коли він проходив міську браму, вартові вклонилися йому з великою шанобою і
промовили:
— Який гарний
наш володар!
А натовп городян
ішов за ним слідом і гукав:
— Та нема за
нього вродливішого в усьому світі!
Заплакав тоді
Хлопчик-зірка і сказав сам до себе:
— Це вони
насміхаються з мене та потішаються з моєї жалюгідності.
Але навколо
нього зібралося так багато люду, що він заблукав і прийшов на широку площу, де
стояв королівський палац.
І ворота палацу
відчинилися, і назустріч Хлопчикові-зірці поспішили священнослужителі та
найбільші вельможі міста, і сказали, вклонившись йому низько:
— Ти наш
володар, на якого ми давно чекаємо, і син нашого короля.
А Хлопчик зірка
їм відповів:
— Я не
королівський син, а син бідної жебрачки. І як ви можете казати, що я вродливий,
коли я знаю, що на мене гидко глянути?
Тоді той, чий
обладунок був прикрашений золотими квітами і на чийому шоломі замість гребеня
був крилатий лев, підняв перед ним свого щита і крикнув:
— Чому мій
повелитель не вірить, що він гарний?
І Хлопчик-зірка
глянув у щит. І що ж він побачив? Його обличчя знову було гарне, як колись, і
вся його колишня врода знов повернулася до нього, тільки в очах він побачив
щось нове, чого раніше ніколи в них не бачив.
А
священнослужителі та найбільші вельможі впали перед ним на коліна й сказали:
— Було давнє
пророцтво, що цього дня прийде до нас той, хто має владарювати над нами. Тож
хай володар наш візьме цю корону і цей скіпетр і стане нашим королем,
справедливим і милосердним.
Але
Хлопчик-зірка відповів їм:
— Я не гідний
бути вашим королем, бо я зрікся матері, що породила мене, і я доти не матиму спокою,
доки не знайду її і не випрошу в неї пробачення. Тож відпустіть мене, бо я мушу
далі йти по світу і не можу тут більше затримуватися, хоч ви й пропонуєте мені
корону та скіпетр.
І по цих словах
він відвернувся і глянув на вулицю, що вела до міської брами, і — леле! Серед
людей, що товпились довкола сторожі, він побачив жебрачку, яка була його
матір'ю, а поруч неї стояв той самий прокажений, що сидів був перед міською
брамою.
Крик радощів
зірвався з його вуст, і він побіг до жебрачки, і, впавши перед нею навколішки,
обцілував рани на її ногах і омив їх своїми слізьми.
Він низько
схилив голову, аж до пилюки і, ридаючи так, що, здавалося, його серце ось-ось
розірветься з болю, промовив такі слова:
— Мати моя! Я
зрікся тебе в дні своєї гордині. Не відштовхни мене в годину мого смирення! Я
ненавидів тебе. Даруй же мені любов. Я був відцурався тебе. Прийми ж своє
дитя...
Проте жебрачка
не відповіла йому й слова.
І він простер
руки до прокаженого й припав до його ніг, кажучи:
— Тричі виявляв
я до тебе милосердя. Ублагай же мою матір заговорити до мене.
Але прокажений
не відповів йому й слова.
І він знову
заридав і сказав:
— Мати моя!
Несила мені більше терпіти ці страждання. Даруй мені своє прощення і дозволь
вернутися назад до лісу.
І жебрачка поклала
руку йому на голову й промовила:
— Устань!
І прока | 
